Краще за народ не створиш, — любив повторювати В. Івасюк. Інколи були погляди на фольклорну колористику. Вона ж така барвиста, багата, невичерпна. Тільки бери й черпай пригорщами. Але фольклор таїть у собі небезпеку зовнішнього сприйняття його. Це добре хіба що для танцювальних підскоків. Не заперечую, вони теж інколи потрібні. Чи ж школа Лисенка, Чайковського, Леонтовича — чужа естрадній пісні? Закон у мистецтві один — до джерел краси.

Роздуми вголос Володимира Івасюка були болючим монологом сумнівів у пошуках нової естрадної пісні. Він щиро поважав відомих і шанованих композиторів-піснярів, вивчав їхній досвід, зокрема, галицьку естраду 30-х років, але найближчим був йому ритміко-мелодійний експеримент Мирослава Скорика. Полиці у Володиній кімнаті були заставлені рулонами з магнітофонними записами всіх можливих тогочасних течій — і не тільки естрадних. Уважно прислухався до рокових ритмів або ж чи не найближчого йому стилю кантрі.

Феномен Володимира Івасюка полягає в тому, що він інтуїтивно й формально зумів створити своєрідний кодекс сучасної естрадної пісні, до якого молодші й старші колеги бояться звертатися, бо ж у ньому закладене майбутнє національної специфіки саме української ліричної пісні. Щоб розшифрувати його ритміко-мелодійний ряд, треба піднятися до майстерності — не кажу вже про талант Володимира Івасюка.

Як ти знаєш творчість В.Івасюка дізнайся з анкети "Витоки української естради"